Віталій Кіно «Театр – сенс мого життя»

9 березня відзначає 50-літній ювілей український театральний режисер, актор, директор-художній керівник Центру мистецтв «Новий український театр» Віталій Кіно. 

— Пане Віталію, багато років поспіль Ваше ім’я нерозривно пов’язане з Новим українським театром. А з чого починалася історія цього колективу?

— Зараз у нас 21-й сезон. Рахуємо сезони від дня заснування театру, від наших перших вистав. Звісно, тоді ми не мали власного приміщення, працювали на різних майданчиках. Один з перших проектів здійснили на сцені Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Це була вистава «Європа може зачекати», три сезони грали її на сцені цього театру. Тоді ж з’явилися і перші вистави для дітей.

Грали,  де домовлялися, багато гастролювали. Так тривало доти, доки не вирішили, що готові відкрити стаціонарний майданчик. Це був 2009 рік, економічна криза, але ми ризикнули. Вже десять років НУТ працює на вулиці Михайлівській. А ми ще й досі з вдячністю згадуємо наших перших глядачів, навіть пам’ятаємо їх обличчя.

Того року я випустив акторський курс. Це була сильна група,  яка претендувала на те, щоб бути окремою театральною трупою. Я ризикнув, ми відкрилися. Більшість з тих акторів, тоді дуже юних, а сьогодні вже справжніх майстрів, вже десять років – на сцені нашого театру. Сьогодні маємо досить великий репертуар з близько сорока вистав, постійних глядачів.

— Розкажіть про тих артистів, з яких розпочинався Ваш театр.

— У перших виставах переважно грали актори Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Покійні геніальний Віталій Лінецький, актриса Юлія Волчкова, з якою ми не так давно простилися. Прекрасні актори, які й нині працюють в театрі: Неоніла Білецька, Володимир Горянський, Лев Сомов, Володимир Цивінський, Костя Костишин, Андрій Самінін та багато інших.

У нашому театрі працювали актриса Лариса Сушкова, нині відомий театральний педагог, Максим Максимюк, сьогодні один з провідних акторів Театру на Подолі, Марія Прусс, що наразі мешкає в США, та багато інших. Майже з перших сезонів працюють Олексій Грудій та Наталя Заруцька, ці ще доволі молоді актори нині справжні «ветерани» нашої сцени. Вже більше десяти років у складі трупи: Єгор Снігир, Аліса Гур’єва, Ольга Білоног, Тетяна Бондаренко, Поліна Кіно, Ніна Киреєва, Ілля Рибалко. Наші актори багато працюють і поза театром, знімаються в кіно, рекламі, працюють акторами дубляжу (я постійно чую їх голоси з телевізора), ведуть дитячі театральні студії.

— У Вашому театрі йдуть вистави як для дорослого глядача, так і для дітей…

— З самого початку ми себе позиціонували як театр для всієї родини. Ці два напрямки в нас розвивалися паралельно. Відразу ж після відкриття Нового українського театру при ньому з’явився театр «Сонечко», який працює і зараз. Навіть перша вистава цього театру, яка вийшла того ж далекого 1998 року, і досі в нашому репертуарі. Це «Подорож на чарівний острів», яка всі ці роки збирає повні зали.

— Ваше захоплення театром перейняла родина.

— Я своїм дітям не нав’язував шлях у мистецтві і житті. Вони його обрали самі. І мені приємно, що вони продовжують мою справу. Поліна закінчила театральний коледж, потім – Університет ім. Івана Карпенка-Карого. Ще й встигла здобути режисерську освіту в магістратурі в Олексія Кужельного. Вже поставила в нашому театрі дві вистави, я спонукаю її до третьої постановки, але вона все ж таки більше бачить себе актрисою. Хоча не виключає можливості працювати як режисер.

Син Данііл в якийсь момент заявив, шо теж піде вчитися на актора. Закінчив театральний коледж, а зараз навчається в Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв теж на акторському відділенні. Обожнює театр, бачив величезну кількість вистав, гадаю більше, ніж деякі професійні критики, й мені здається, що його впізнають всі адміністратори київських театрів.  Уже робить серйозні речі на сцені. Його помічають глядачі, питають, що це за хлопчина. Мене це, звісно, тішить.

Дружина Юлія заради театру залишила престижну роботу з великою зарплатнею і високою посадою у серйозній фірмі і пішла, як «дружина декабриста» (сміється) за своїм чоловіком. Працює адміністратором і, що особливо цінно,  художником з костюмів. Більшість вистав у театрі «одягає» вона – і як художник, і як майстер, яка власноруч створює ці костюми.

— Яка режисерська робота для Вас є знаковою?

— Мені дорога кожна вистава, яку є поставив, й не лише в Новому українському,  але і в інших театрах. Але якщо так обирати… Для мене дуже важливі дві  мої вистави за п’єсою Івана Карпенка-Карого «Безталанна». Це різні постановки, але обидві вони промовисто засвідчують, що ми за театр, про що ми думаємо, як сприймаємо світ, яким бачимо сьогодні театр  і  якими засобами ретранслюємо власні думки й почуття. Для мене це принципові вистави. Однією з них, до речі, «Безталанням», ми відкривали стаціонарну сцену, друга постановка, що має назву «Ото була весна», і зараз в афіші театру.

— Ви не лише художній і керівник і режисер театру, але й актор…

— Моя перша освіта акторська. З вдячністю і любов’ю згадую моїх перших вчителів Олександру Іванівну Самохвалову та Григорія Феодосійовича Богомаза-Бабія з Дніпропетровського театрального училища, намагаюся підтримувати з ними зв’язок. Вже давно граю в дитячих виставах Театру «Сонечко». Почалося все з «Подорожі на чарівний острів», якій вже 20 років. За цей час змінилося багато моїх партнерів, а я все граю. Обожнюю працювати для дітей. Це таке задоволення, це дає таку енергію, наче виростають крила!

Кілька років тому з нашого театру пішов актор Віктор Цекало, який грав у виставі «Упс!. Я прийшов». На деякий час ця вистава зникла з репертуару. І були плани когось ввести на цю роль. Але ніяк не могли знайти артиста, що зміг би це зробити. І в якийсь момент актори мені запропонували: «Давайте, Ви будете грати». Я ризикнув і вже кілька років вистава йде за моєю участю. До речі, з успіхом! До цієї вистави глядачі ставляться з великою повагою. Ми це помічаємо. Думаю, що ми її гратимемо ще не один рік.

А в минулому сезоні я погодився на ще одну авантюру. Режисер Лариса Семирозуменко ставила в нас «Методи виховання малих засранців».  І там був такий персонаж – Пес Кубік. Вона ніяк не могла з цим псом визначитися і навіть скоротила його. А мені дуже подобався цей авторський хід драматурга Марини Смілянець, коли герої зверталися до собаки зі своїми сповідями. Дуже боліло, що вона скоротила цей персонаж, ми сперечалися, і я якось «ляпнув»: «Ну, хочеш,  я зіграю цю собачку». Вона сказала: «Хочу». І так вийшло, що в мене є ще одна роль, яка виникла несподівано. Я обожнюю цього персонажа. З нетерпінням чекаю виставу. Скучаю за своїм Кубіком. Взагалі-то, граю сам себе. Бо я 20 років у цьому театрі, як той старий пес, охороняю його, чекаю гостей, пробачаю «непутніх»…

— Також Ви пишете п’єси?

— Пишу – це занадто звучно сказано. У двадцятому столітті режисери спочатку почали інсценізувати прозові твори, потім намагалися створювати на цій основі свої. Я – маленька піщинка, яка  теж хоче щось сказати. Здебільшого пишу твори для дітей. Частина з них у віршованій формі. Буває, сюжет насниться вночі, а зранку встаєш і відразу записуєш кілька сторінок. Не претендую на те, що це високий стиль, але вже кілька вистав за моїми п’єсками  знайшли свого глядача в нашому театрі і не тільки.

Є в репертуарі НУТу вистава «Любов, наркоти, шансон» про Едіт Піаф. Це вже більш серйозний матеріал. Багато років тому художній керівник Київського театру «Колесо» Ірина Кліщевська запросила мене поставити виставу про Піаф за її участю. Був текст, написаний Ніною Мазур. Але потім щось не склалося організаційно, цю виставу ставив інший режисер. Але я встиг тоді дописати п’єсу. І в театрі «Колесо» давно йде вистава, яка називається «Диво Піаф», де зазначено два автори  –  я і Ніна Мазур.

Згодом  виникло бажання зробити виставу про Едіт в нашому театрі. Я сів і написав п’єсу. Допоміг досвід і знання того матеріалу, з яким познайомився під час репетицій в театрі «Колесо». Маю й інші тексти, але ставити їх чи пропонувати комусь не вважаю за потрібне. Вони мають ще почекати.

— При такому насиченому творчому житті Ви встигаєте ще й викладати…

— Викладання – то моя карма… Викладаю вже багато років. Перші спроби були, ще коли навчався на режисурі в інституті Карпенка-Карого. Спочатку мене запросили в школу мистецтв, викладати для дітей. Потім викладав в рідному  університеті на режисерському курсі у Едуарда Марковича Митницького, на акторському курсі Володимира Миколайовича Суд’їна, на кінорежисерському в Олександра Івановича Коваля.  Також мав щастя працювати на курсі Ірини Олександрівни Молостової та Юрія Пилиповича Висоцького. До речі, саме Ірина Олександрівна  розгледіла в мені здібності до викладання, перша запросила до себе на курс робити дипломну виставу.

Багато років працював у Коледжі театру і кіно, який вже, на жаль, не існує. Це був прекрасний навчальний заклад, де я випустив кілька акторських курсів. Один з перших моїх випусків склав основу оновленого  Нового українського театру.

Нині викладаю в Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв. Два роки тому випустив акторський курс, зараз працюю з другим. Переконаний, що  зробити людину актором неможливо, має бути Божий дар і величезне бажання. Завдання викладача – не нашкодити, не зіпсувати природу актора, а лише дати йому певні професійні навички і найголовніше – «виховати» його. Учні різні. Хтось приходить в професію з великим даром, а потім може його загубити… Хтось, можливо від природи і Господа Бога не так наділений талантом, але має здібності і, найголовніше, пристрасне бажання  робити це. До кожного мусиш знаходити свій  підхід.

— Чи співпрацюєте, як режисер, з іншими театрами?

— В останні роки ні. Керувати маленьким театром не так легко. Це займає 24 години на добу. Ти і уві сні продовжуєш працювати. Увесь час виникають якісь проблеми, якісь непередбачувані ситуації, не тільки творчі, але й господарські.

Запрошення були, є й зараз. Покійний Едуард Маркович Митницький кілька разів запрошував на постановку у Театр драми і комедії. Гукають ставити театри з інших міст України. Але я весь час відкладав або відмовлявся, бо багато часу займає робота в НУТі. Тут я маю ставити вистави, наповнювати репертуар. Маю не тільки таке бажання, а й обов’язок. І шкода десь витрачати свою енергію «зовні».

— Більшість приватних театрів існують не довго. В чому секрет того, що Ви так довго утримуєтесь на плаву?

— Можливо, це прозвучить трохи пафосно, але театр, а останні 20 років саме Новий український театр, – це сенс мого життя. Тут все рідне, все дороге, все зроблено нами самими, кожний куточок, кожна деталь. Кожна вистава. Ми багато працюємо. І ніколи не ставили собі за мету заробити багато грошей чи здобути велику славу, отримати звання тощо. У мене особисто ніколи такої мети не було й наш театр до цього ставиться з іронією. Ніколи не чекали допомоги не від кого! Сподівалися на власні сили і бажання робити свою справу.  А можливо ми так довго, як ви сказали, «на плаву»,  й через те, що я більше нічого не вмію робити і не хочу нічим іншим займатися у своєму житті. От і доводиться всім моїм близьким, друзям, учням та колегам терпіти мене  і мій театр.

— А чи є якась підтримка від держави?

— У законі про театр згадують, що є театри різної форми власності. І на цьому крапка. Приватні театри не мають чітко визначеного статусу. Ми не є «закладом культури», як державні. Ми сплачуємо такі ж самі податки, як і магазин, що продає алкоголь чи м’ясна лавка. У цьому плані немає не те що ніяких пільг, немає ніяких спонукань. Переконаний, що всі приватні театри тримаються винятково на ініціативі конкретної людини. Візьмемо приміром популярний сьогодні «Дикий театр». Завтра не захоче Ярослава Кравченко витрачати стільки сил, енергії і власного здоров’я – цей театр зникне. Післязавтра не захочу я, так само зникне і наш театр. І будь який інший. Все тримається на приватній ініціативі і великому бажанні це робити. Ні місту, ні тим більш країні до нас не має ніякого діла.

Мені здається, що департамент культури КМДА на чолі з пані Діаною Поповою,  навіть не знають про наше існування. Так, ми не в їх підпорядкуванні. Але ж ми теж частина культури міста! Ми не кричимо про себе на кожному перехресті, а вони, виходить,  не дуже цікавляться, що відбувається в їхньому місті. Хоча, ні, знають.  Коли мають бажання привести дітей на наші вистави, то телефонують і просять запрошення, чи купують квитки.

Ні місто, ні країна ніяким чином не стимулюють таке явище, як приватний театр. Я маю працювати і вдень, і вночі, аби сплатити оренду, податки, комунальні послуги і зарплатню акторам.

— Ви ще й встигаєте бути членом журі конкурсу «Коронація слова».

— Це така приємна часточка мого життя, яка вимагає багато часу і зусиль. Щороку протягом трьох місяців перечитуєш величезну кількість текстів. Погодився на це колись з егоїстичних міркувань – знайти там якийсь особливий текст, який сподобається мені як режисеру. І такі приклади є. У нас йдуть вистави за п’єсами, які перемагали в цьому конкурсі – «Країна серйозних» і «Методи виховання малих засранців» Марини Смілянець. Також у репертуарі вистава за п’єсою, що брала участь у конкурсі, але не здобула перемоги – «Що потрібно холостяку» Віктора Рибачука. Далі буде.

— А що у найближчих творчих планах?

— Найближчим часом маємо надію відкрити ще одну сцену. Я її умовно називаю експериментальною або молодіжною. Хочемо принаймні два вечори на тиждень надавати цю сцену для молодих режисерів, молодих акторів, будь-якого творчого експерименту, що на першому етапі не потребує вкладання великих коштів. Сподіваємось, що за півроку ця сцена у нас з’явиться, хотілось би  до початку нового театрального сезону.

Минулого року започаткували фестиваль «Нова п’єса», зараз готуємося до другого фестивалю, який має відбутися в кінці квітня.

Що стосується нових вистав – у планах більше сучасної драматургії. Наш театр майже не відгукувався на події, що відбуваються в Україні в останні п’ять років, не висловлювався про це зі сцени. І не тому, що немає що сказати. На моє переконання, про такі речі треба говорити з часом. Має пройти хоч якийсь час, якась відстань, аби подивитися на ці події вже з історичної точки зору. І мені здається, що ми дозріли до того, щоб на цю тему дуже обережно висловитися. В планах вистава за п’єсою цікавого драматурга із Запоріжжя Наталії Ігнатьєвої. П’єса дуже красива, жіноча, але переповідає про трагічні моменти. Сподіваюся, що це буде одна з наших найближчих прем’єр.

— Про що мріє Віталій Кіно?  

— Колись, в інтерв’ю Романа Віктюка прочитав, і запам’ятав, як інструкцію для себе, що для того щоб твоя мрія здійснилась, треба себе налаштувати на те, що вона ніколи не збудиться й тобі до цього байдуже. Дуже влучно. Бо коли я спостерігаю за своїми колегами, які з кулаками, або інтригами, з «мишачою метушнею», або ще якимсь чином б’ються за власні «мрії»… Дивуюся, де в них сили і нерви, щоб витрачати їх на це.   А мрії мої насправді дуже приземлені. Мрію відремонтувати фасад нашого театру, перекрити дах. Зробити комфортнішою закулісну територію, щоб актори мали хоча б дві повноцінні гримерки, заробити кошти на нові, зручніші стільці для глядачів. А ще мрію дописати підручник з теорії й історії акторського мистецтва, над яким працюю кілька років. Мрію, щоб країна моя змінилася, щоб жити в ній хотілося, щоб люди не мріяли втекти звідси.

Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО