Центр Мистецтв "Новий Український Театр"

Центр мистецтв "Новий Український Театр"

театр для всієї родини


JAN
31
 
 

Едуард Митницький: «Зрештою, світ не такий страшний, коли є театр…»

ЕДУАРД МИТНИЦЬКИЙ
ФОТО ОЛЕСІ МОРГУНЕЦЬ-ІСАЄНКО

31 жовтня 2018 року не стало Едуарда Марковича Митницького – визначного театрального режисера, народного артиста України, професора кафедри режисури та майстерності актора Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, засновника і незмінного керманича Київського академічного Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Постановника понад 170 вистав у театрах, народних театральних колективах, на радіо й телебаченні. Відкривача чималої кількості акторських талантів (Ада Роговцева, Нонна Копержинська, Валерія Заклунна, Юрій Мажуга, Борис Романов, Олександр Ганноченко, Володимир Горянський, Віталій Лінецький та ін.). Педагога, чиї учні стали провідними постановниками (Дмитро Богомазов, Юрій Одинокий, Олексій Лісовець, Тамара Трунова та ін.). Світла пам’ять Майстру!

Анна Липківська, театрознавець: 
ТЕАТРОЗНАВЕЦЬ АННА ЛИПКІВСЬКА

– За довгі роки нашого знайомства – чверть століття, не менше – було багато всякого. Приємного і не дуже. Ніжності й нерозуміння. Спілкування й дистанційності. Захоплень і порахунків. Та я була й буду безмежно вдячна за «П’ять пудів кохання». За учнів-режисерів. За «Хазяйку» та легенду про «Варшавську». За «Тригрошову» в Одесі та «Украдене щастя» у Вільнюсі. За репетиції. За розмови…

Ніби вже й сказано про Едуарда Марковича багато й на радіо, і в газетах, і в соцмережах, але починаєш про нього думати, згадувати його – і виявляється, що ще можна говорити, говорити й говорити… І я поставила собі запитання: що було в ньому головне як у людині, як у режисерові? Зрозуміло, що Митницький був надзвичайно талановитою людиною і міг якось так, на дотик, на нюх, з одного погляду, відчути й відтворити саму матерію театру. Він був дуже дотепною людиною. Гострою розумом, слівцем. Але – не веселою. Бо, як на мене, надто серйозно ставився до життя й до людей. Надміру високі вимоги висував людям і сам через це страждав, бо вони не могли відповідати його очікуванням, бути ідеальними. Митницький на них ображався, потім пробачав, був поблажливим, далі знов ображався…

Він був страшенним перфекціоністом у житті та творчості, і це, як на мене, визначало все, і хороше, і погане, що йшло від нього. Він надто добре бачив недоліки, негативне чи проблемне. Тому, очевидно, безкінечно придумував нові назви виставам. Скажімо, «Майн кампф», «Сільвія», «Торгівці гумою», «Голубчики мої» на моїй пам’яті змінювали назву по два-три рази: так він наполегливо шукав заманливої зачіпки для глядачів. І коли він говорив, що не любить своїх вистав, мені здається, не кривив душею. Бо у виставах бачив не скільки те, що вдалося, що вийшло, чого він досягнув, а те, чого не зробив, що недовитиснув з актора. Утім, такий перфекціонізм – це й величезний плюс, бо він тоді не сягнув би тих вершин, які йому вдалося утримувати багато років.
ВІТАЛІЙ ЛІНЕЦЬКИЙ ТА ЕДУАРД МИТНИЦЬКИЙ
ФОТО ОЛЕСІ МОРГУНЕЦЬ-ІСАЄНКО

Людям із Митницьким було непросто, і йому з ними – також. Думаю, що і з самим собою йому було нелегко. Він, скажімо, постійно доробляв-переробляв свої вистави. Це взагалі такий собі old school режисури, бо нині режисери роблять виставу, перегортають сторінку і йдуть далі. Едуард Маркович весь час повертався до своїх вистав, міг безкінечно репетирувати спектакль, який уже йде декілька років, змінювати фінал. Пам’ятаю, одразу після прем’єри «Живого трупа» ми з ним перекинулися декількома словами, і я зауважила, що мене щось не влаштовує у фіналі. І він його переробив. І сказав потім: «Ось, переробив, зайди, подивись». Звісно, переробив не так, як мені бачилося. Але наша розмова збудила в ньому власну думку, і він втілив її. Він прагнув досконалості, йшов до неї.

Відтоді, як з’явилася його вистава «П’ять пудів кохання», я вимірюю нею всі постановки за Чеховим. Бо, як на мене, в ній було еталонне психологічне діагностування персонажів та їхніх проблем, такий собі чеховський неідилічний погляд на людей, на їхні вчинки, на те, як люди не можуть дати собі ради в житті. Це золотий перетин режисури – там усі мотиви було доведено до завершення.

Мені видається, він не випустив свою останню виставу «Орфей спускається в пекло», яку репетирував сім років, не лише через те, що фізичних сил не стало, здоров’я не дозволило чи ресурс вичерпався. Він намагався вловити цю досконалість, яка від нього все далі й далі відсувалася.

Я безмежно вдячна йому за можливість поставити в його театрі «Санта Крус». Тоді Митницький любив «запускати» багато вистав одночасно. Режисери буквально билися за репетиційні точки. Репетиції вистави тривали майже два з половиною роки, а в результаті ми її випустили менше ніж за два місяці. Коли Митницький переглянув повний прогін – а ми боялися, що він почне втручатися, переробляти, – то зробив лише одне зауваження: скоротити монолог героя у фіналі вдвічі. Ми скоротили… ну, не вдвічі, але скоротили. І він дав добро на прем’єру…

…У період мого давнього «зависання» на лівому березі він доволі часто підвозив мене вечорами Петровською алеєю на білій театральній «Таврії». Нині, коли вже сама за кермом, проїжджаючи цією дорогою, незмінно його згадую. І згадуватиму завжди.

…Усі ці дні крутиться в голові булгаковське: «Він заслужив спокій».
Спочивайте у спокої, Едуарде Марковичу.
 
Петро Миронов, актор:
АКТОР ПЕТРО МИРОНОВ

– Я дуже вдячний долі, яка звела мене з такою особистістю, як Едуард Митницький, тому що це найяскравіша постать на моєму творчому горизонті. Нині, оглядаючись, можу це сказати точно. Він повірив у мене. Саме Едуард Маркович привів мене в Театр драми і комедії. Я був першим актором, якого він взяв у трупу без попереднього прослуховування. І я дуже радий, що не підвів його.

Якось, коли в театрі був показ дитячої вистави, я спостерігав за ним перед початком. У залі шуміли діти, чимось кидалися, бешкетували. Митницький вирішив заглянути до зали, щоб побачити, скільки прийшло глядачів: чи хвалити, чи сварити розповсюджувачів квитків. І коли його побачив один із хлопчиків, він вигукнув: «Ой, мамо, дивись – Бог!» Йому це так сподобалося, що він забув про касу.

Едуард Маркович любив розумних людей. Спілкування з ним – це такі дивні хвилини порозуміння, дивні хвилини відкриттів. Він був людиною нинішнього рішення. Не хотів повторювати нічого вчорашнього. Тому з ним було і важко, й цікаво. От показуєш, приміром, йому якусь сцену на репетиції, а він: «Що ти за глупство там робиш?» На що відповідаю: «Так ви ж самі так учора казали». А він завжди відповідав: «Учора я був молодий і дурний».
ЕДУАРД МИТНИЦЬКИЙ
ФОТО ОЛЕСІ МОРГУНЕЦЬ-ІСАЄНКО

Одна з найдорожчих для мене вистав Едуарда Митницького, яка йде досі, – це «Анна Кареніна». Перша наша з ним спільна робота від початку створення до прем’єри. У мене з цією виставою склалася цікава історія. Коли вивісили списки акторів, зайнятих у цій виставі, там не було визначено, хто яку роль гратиме. І от ми на одну репетицію зібралися, на другу. Він почав роздавати ролі, а мене не називає. А потім раптом: «Ну, а Миронов у нас гратиме… – мхатівська пауза, – Адвоката». Я з роману пам’ятаю, що з цим героєм пов’язаний невеликий епізод. Тому відповів йому словами Адвоката з вистави «Живий труп»: «Ну-с, батечку, справи у нас з вами йдуть добре» (сміється. – Авт.).

На репетиціях він завжди закликав акторів до діалогу. Я довго терпів, мовчав, а потім наважився і почав бесіду про персонажів, про час написання роману, що Левін насправді є Льовіним. Після цього Едуард Маркович, який тоді ще звертався до мене на ви, сказав: «Петю, ви розвіяли мої сумніви – я вам даю роль Левіна». А оскільки я знав, що Левіна грає його улюблений актор Олександр Гетьманський, то думав, що нечасто виходитиму на сцену. Та сталося так, що вийшов уже на другій прем’єрі. Згодом Гетьманський перейшов до Театру російської драми. Певний час я грав один, а потім мені поставили в пару Олександра Кобзаря. 

Згодом Едуард Маркович зняв мене з цієї ролі, сказавши, що я вже застарий для неї. Та минув деякий час, я змінився і зовнішньо, і внутрішньо. Коли-не-коли заміняв Кобзаря, і актори почали клопотати, що зі мною вистава виграє. Так я знову почав грати Левіна і граю його досі. Нині на ролі сам, бо Кобзар теж покинув театр.
ВИСТАВА «АННА КАРЕНІНА» РЕЖИСЕР ЕДУАРД МИТНИЦЬКИЙ
ТЕАТР ДРАМИ І КОМЕДІЇ НА ЛІВОМУ БЕРЕЗІ ДНІПРА
ФОТО ЄВГЕНА ЧЕКАЛІНА

Митницький заглиблювався у все: не було в театрі місця, де він не доклав би рук чи де не зазирало його око. Він знав про всіх: хто чим «дихає», у кого які пріоритети. Сам же повсякчас відстоював пріоритети театру. У деяких моментах міг бути нетерпимим, навіть запально-жорстоким, та ніколи за ним не помічено чванства й підлості. Едуард Маркович часто повторював Щепкіна: «Або священнодій, або забирайся геть». І завжди намагався дотримуватися цього гасла. Відчував себе творцем і бачив плоди своїх справ, а це було найголовнішим. 

Через наш театр пройшло безліч людей. Багатьох акторів він запрошував з інших театрів. Наприклад, із ТЮГу. Я навіть жартував, що ТЮГ став кузнею наших кадрів. Митницький завжди цінував талант. Міг усе вибачити, але не терпів хамства. В акторах завжди цінував моментальну живу реакцію. Якщо, приміром, йде вистава, і десь вибухнула лампочка з софітів, глядач уже здригнувся, а актор ніяк на це не відреагував, то йому дісталося би від Митницького на горіхи. Також цінував уміння мислити. Якщо актор мало думав на сцені, він для нього був нецікавим. Цей недолік можна було компенсувати хіба що комічністю, буфонадою, фарсом, які він теж дуже поважав.

Він був людиною спонтанно дотепною. Ніколи ні до чого не готувався навмисне. Одного разу, коли прийшов на збір трупи в тілогрійці кольору хакі, позаяк застудився, а в театрі було холодно, одна актриса вигукнула: «Едуарде Марковичу, не вдавайте сторожа, у вас нічого не вийде». На що він моментально відповів: «Ти хочеш сказати, що я у своєму віці навіть у сторожі не годжуся?» (сміється. – Авт.). Мені було дуже приємно, коли він показував гостям мої книги, кажучи: «Ось наші актори такі книги пишуть». Часто любив називати мене найпоетичнішим з акторів і найартистичнішим серед поетів. Підписував мені книги як другові, і це для мене завжди було вищим мірилом. Я ніколи не наважувався назвати його своїм другом, лише старшою рідною, близькою людиною. А він на людях називав мене своїм другом. Це велика відповідальність – бути другом Митницького. А після його відходу – подвійна. Нести те, що він дав. А отримав я від нього неймовірно багато. І якщо всі ми складаємося з якихось пазликів книг, зустрічей, людей, з якими спілкуємося, то дуже велика частина моєї мозаїки складається з Митницького.
 
Віталій Кіно, режисер:
РЕЖИСЕР ВІТАЛІЙ КІНО

– Звістка прийшла під час занять зі студентами… І репетиція перетворилася на «лекцію» про Нього… Чотири години розповідав студентам про Митницького. Про його вистави: «П’ять пудів кохання» в Театрі імені Лесі Українки, «Украдене щастя» в Литві, «Майн Кампф» у Німеччині й удома, легенду Києва (на кшталт каштанів, торта й Подолу), без якої він «неможливий», – «Варшавську мелодію» з Адою Миколаївною… Про Театр «Бенефіс», його недовге існування і його «Дон Жуан помирає, як усі», про лівобережні «Я вам потрібен, панове», «Живий труп», «Так закінчилось літо» й, звісно, про «Три сестри»… Згадував п’ять років студентства… Про те, як він нас, режисерів, учив, нічого при цьому не викладаючи… Як давав повну свободу творчості. Як відкривав нам очі на життя, на те, що діється «за вікнами»… Про його вже хрестоматійне: «Режисура – це смак!»

Розповідав про трійки, які він усно ставив нам на іспитах, і п’ятірки, які вписував у відомість, щоб не позбавляти нас стипендій. Згадував, як він жартома зізнався, чому раніше ніколи не брав на курс дівчат: бо в їх присутності не мав можливості «повноцінно», з використанням необхідних ненормативних слів, аналізувати режисерські проби своїх учнів. Про те, як наприкінці другого курсу інституту, вилаявши, та де там – «розмазавши» тебе після іспиту, за п’ять хвилин потому запропонував, та де там – наказав ставити виставу в себе в театрі. Як призначив у цю виставу Бориса Литвина – мого другого викладача, а на перелякану репліку «Він же мій педагог, як я буду з ним репетирувати», відрізав: «Тепер ти його педагог!»

Про те, як останні десять років щоранку перед дзеркалом перевіряю ще одну його хрестоматійну аксіому: «У людини після сорока на обличчі відображається вся її біографія». Про те, як навчив мене їсти його улюблене морозиво в стаканчику з хлібом! Як колись запросив мене до себе дому, бо мав для мене «серйозну творчу роботу», а виявилося, що йому потрібно було допомогти навести порядок у гаражі, й цілий день підсміювався, що я приїхав до нього майже в смокінгу. Як майже півроку підколював мене при будь-якій нагоді через мій мобільний телефон, який з’явився в мене раніше, ніж у художнього керівника столичного театру. Як дратувався, коли ми – молоді й гарні – з’являлися з новими зачісками: «А звивини ви разом з волоссям не зістригли?»

Про те, як зустрівши мене, тоді вже керуючого своїм маленьким театром, здивував не іронічно-саркастичним жартом, на який зазвичай був неперевершеним майстром, а таким доречним у той непростий період мого життя питанням: «Ну що, важко тобі?..» І як розпитував, підбадьорював, як розумів!

Згадував про дві останні зустрічі з Едуардом Марковичем (дуже, на жаль, рідкісні в останні роки), на яких я ставив йому одне й те саме питання: «Про що ви жалкуєте?» Першого разу він відповів, що жалкує, що свого часу не поїхав в іншу країну, хоч мав таку можливість, його запрошували… Мене це тоді здивувало… А наступного разу відповів, що жалкує, що так багато років жив далеко від рідних… А на моє нагадування, що кілька років тому він жалкував про «іншу» країну, посміхнувся й сказав «Так я ж тоді був ще молодий і дурний».
Прощавайте, вчителю! Вибачте! Без Вас театр і світ буде іншим!
 
Леся Самаєва, актриса:
АКТРИСА ЛЕСЯ САМАЄВА
ФОТО ЄВГЕНА ЧЕКАЛІНА

– Найголовніша для мене робота з Едуардом Марковичем як із режисером – вистава «Три сестри». До того були «Живий труп» і «Анна Кареніна». Але я тоді була надто юна, а його авторитет таким великим, що я ніяк не могла розслабитися як слід. Більше реагувала на його реакцію: сподобалося чи не сподобалося. А от «Три сестри» стали для мене переломними. Останні свої вистави він хотів поставити так, щоб актори перебували серед глядачів, потім виходили на сцену, грали і, наприкінці, знову поверталися в залу. Так він намагався досягнути стану актора «тут і тепер»: щоб він нічого не грав, був органічним, як у кіно, перебував у зоні постійної присутності. Не гри в почуття, зображення їх, а відчуття присутності на сцені в конкретний момент. Митницький завжди цього прагнув – і добивався. Він був дуже творчою людиною. Постійно все змінював, коли відчував фальшиві ноти, пусті ненаповнені сцени, формальність чи брехню акторів. Він украй чутливо все сприймав на слух. І був переконаний, що візуальний ряд може відволікти, завадити, а слух ніколи не зможе підвести. Його коронною фразою було: «Думай на репліці партнера».

Саме Едуард Маркович запросив мене в театр. Коли була студенткою третього курсу. Після екзамену на обговоренні хтось із викладачів почав мене критикувати, Митницький сказав: «Навіщо ви це кажете? Дівчина в цьому амплуа – абсолютно готова актриса, яка достойна грати в театрі. І я, наприклад, у свій театр буду її запрошувати». Це мені розповів мій художній керівник курсу Леонід Олійник. Після випуску мене запрошували до двох театрів, але я послухалася поради свого викладача й обрала Театр драми і комедії. На прослуховуванні я жахливо грала, і всі в один голос були проти мене, але Митницький наполіг і взяв у трупу.
ВИСТАВА «ТРИ СЕСТРИ» РЕЖИСЕР ЕДУАРД МИТНИЦЬКИЙ
ТЕАТР ДРАМИ І КОМЕДІЇ НА ЛІВОМУ БЕРЕЗІ ДНІПРА
ФОТО ЄВГЕНА ЧЕКАЛІНА

Ціную його за те, що він молодим акторам завжди давав шанс, можливість. Так я почала рости і розвиватися. З режисером Юрієм Одиноким я зіграла Людмилу Рутилову у виставі «Кручений біс», Лукрецію в «Комедії про принадність гріха», Дездемону в «Отелло», з Митею Лазорком – Рахіль у виставі «Ти, кого любить душа моя». Митницький завжди був молодим у душі, в творчості. Він обожнював молодь: вірив у неї і передавав їй свою віру. І молоді розкривалися в його театрі, як квіти, стаючи з початківців досвідченими майстрами. Його крилата фраза про акторів: «Артисти в театрі заряджаються, а в серіалах і кіно – розряджаються і поповнюють рахунок».

Він був вельми дотепною і гострою на язик людиною. Кожного наділяв прізвиськом. Приміром, Андрія Самініна він завжди називав Самаєв, а мене – Самайкіна. Також імпульсивним у прийнятті рішення. Хоч репертуар – це святе, він міг його змінити, приміром, для того, щоб відпустити актора на важливі зйомки. Окрім того, Едуард Маркович мав уроджений хист психолога: відчував відвертість, щирість, не зносив шантажу, маніпуляцій. Митницький був дуже інтелігентною людиною. Хоч і любив жартувати, зовнішньо завжди мав вигляд стриманого, спокійного, розважливого. Чимало його вистав – про інтелігентність, яка відходить, поступаючись місцем простоті. Я вдячна Едуарду Марковичу за все. І хочу попрощатися з ним словами моєї героїні з вистави «Три сестри»: «Вони йдуть від нас… Один пішов зовсім. Зовсім, назавжди… Ми залишимося одні, щоб почати наше життя знову. Треба жити…»
 
Ірина Чужинова, театрознавець1:
 

– Красномовство підводить завжди в найбільш відповідальні моменти. Коли є що і є про кого, а всі слова якісь заношені. Єдина втіха: усі ці гучні, як вибухи петард, епітети він почув за життя. І великий, і філософ, і схожий на біблійного пророка, і режисер-епоха, і учитель сотні учнів, і продовжувач загальної справи, і будівник свого театру…

Все правильно. Він зробив багато. Іншим на кілька життів вистачило б.
Але мене чомусь завжди більше цікавило, чого він не зробив. Ким не став. З ким не поручкався, круто змінивши свою долю. Як не вчинив. Що так і не озвучив. Зрештою, що він так і не поставив. Із цих «не» цілком можна скласти окрему біографію.

Не став футболістом і шкільним учителем літератури.
Не подав руки негіднику і злодію.
Не договорював завжди фінали тих історій, де образа заважала говорити, а жалітися не хотів.
Список абортованих із різних причин задумів, напевно, був би не менш довгим, як і список поставлених вистав. Адже він прийшов із часу, коли все було не можна, і потрапив у час, коли все стало дозволено. Доволі дивне відчуття, але не відпускає: ні Союз, ні незалежність не були до кінця його історіями – і справа тут не в ідеологіях, а радше в ідеалах. Влада політичного догмату змінилася владою капіталу – чим захоплюватися? На що дивитися, закинувши голову?
Йому, високому, завжди хотілося дивитися на високе. І на високих. Звичайно ж, не персонажів, а героїв. Героїв літературних і героїв свого часу. І в нього це запросто виходило – завжди на рівних, завжди на висоті.

Він, мабуть, один із останніх режисерів-портретистів, які вміли вглядатися в обличчя. Своїх акторів, своїх глядачів. Його персональний «фейсбук» висить у його кабінеті в Театрі драми і комедії. До стіни прибиті десятки десятків фотографій: підручник з історії театру в картинках, власна компактна енциклопедія… Пишався цією колекцією. Перевішував, змінюючи місцями. Прибирав тих, хто не вгодив, завинив, – «відфренджував». Не знав, звісно, що тепер це так називається. Посердившись, повертав на місце. Нові додавав зрідка. Тільки обраних. Стіна його слави. Стіна його плачу.
ЕДУАРД МИТНИЦЬКИЙ
ФОТО ОЛЕСІ МОРГУНЕЦЬ-ІСАЄНКО

Цю стіну я розглядала з цікавістю на першій співбесіді. І вся строката компанія з фотографій впритул дивилася на мене. Не співбесіда, а справжні оглядини. Кажуть, усі зустрічі не випадкові. Але наша зустріч, а потім п’ятирічна робота, як мені і тепер видається, – якесь випадкове везіння. Моє везіння. У 21 рік не стають завлітами академічних театрів, заснованих до твого народження. Удача виявилася сильнішою за правила. І ми почали розмовляти. Довгі розмови одразу про все. З ним, до речі, ніколи до кінця не було зрозуміло, про що ж ви все-таки говорите: про себе чи про театр, про світ чи про людей, про те, що було, чи те, чого ніколи не було, але могло б…

Зрозуміло було лише тоді, коли жартував. Зрозуміло тому, що смішно. Перфектне почуття гумору при цілковитій байдужості до алкоголю – погодьтеся, доволі рідкісне поєднання.
Про що ж зі мною, тодішньою, годинами так щедро можна було гомоніти? Вести душевні бесіди бадьоро і лукаво – всупереч своєму віку і моєму глупству. Здогадалася потім.

Це він так створював нас, свої «резервні копії». Нас, на щастя, залишилося багато. Кожен із нас – резервуар його пам’яті.
Його актори, його учні, його колеги в житті та в мистецтві.
Усі ті, кому він пояснював, навіщо потрібен театр.
Усі ті, кому він відкрив свій театр.
Усі ті, кого він відпустив шукати власний театр.
Усі ті, хто вже почув, але навряд чи усвідомив:
31 жовтня 2018 року помер Едуард Маркович Митницький.
Листопад, 2018
 
1Передрук із порталу «Український театр 2.0», авторизований переклад із російської
 
Журнал «Кіно-Театр» №1, 2019 (ст. 41-44)