Газета «Демократична Україна» від 29 січня 2010 року №4(23791)
Драма Івана Карпенка Карого «Безталанна», схоже, переживає нині друге народження на сцені українських театрів. Ще свіжі враження в тих, хто бачив у липні прем’єру в Київському театрі юного глядача(постановка Костянтина Дубініна, а щойно відбулася ще одна прем’єра цього ж твору, якою ознаменував відкриття власної сцени Новий український театр.
Перше, що впадає в око, яке кинуло погляд на афішу,— цей мало ще відомий у Києві колектив, так само, як і ТЮГівці, вирішив повернути п’єсі її первісну назву — «Безталання», котра була змінена внаслідок редакторських правок у виданнях і перевиданнях.
Якщо, прочитавши афішу, ви зацікавились і переступили поріг будиночка на вулиці Михайлівській, перший поверх якого займає театр, будете знову-таки вражені. Насамперед тим, що коли у камерній, на 40 місць глядачевій залі згасне світло, з-за лаштунків вийдуть не просто молоді, а молодюсінькі актори. «Вони ж іще підлітки»,— подумалося. І, чесно кажучи, не одразу призвичаїлась до таких юних облич у ролях не лише молодих, а й літніх героїв.
Та через деякий час зрозуміла, що більшість виконавців майстерно перевтілилась, і образи в них вийшли достовірні. Просто трактування ролей дещо інше, не стереотипне, а своє, сказати б, з точки зору людини XXI століття. Скажімо, в образі Варки (артистка Ольга Сова) вгадуємо риси не тільки фатальної жінки-спокусниці, а й примхливої сучасниці, можливо, доньки заможних і впливових батьків. Вона прагне підкорити собі всіх і вся. Софія ж — її антипод у всьому: до речі, на відміну від інших постановок п’єси, тут вона не висока та струнка, а середнього зросту огрядна білявка.
Виконавиця ролі Софіі — Аліса Гур’єва — зуміла передати певну еволюцію поведінки своєї героїні: від наївності, намагання догодити лихій свекрусі до раптового прозріння, що пробудило в ній жіночу гордість, непокору.
Якщо говорити про персонажів старшого віку, Іван, батько Софії у виконанні Романа Божка, якийсь ненатуральний вийшов. Не допомагає ні старечий ціпок, ні капелюх, насунутий на очі, ні окуляри. А от Ольга Білоног, котра грає матір Гната — Анну -~ влучила в самісіньку ціль. Молодість не завадила актрисі з психологічною глибиною втілити образ жінки неоднозначної, але у вдачі якої гору бере зло.
Узагалі вистава Нового українського театру, як сказав її режисер-постановник і художній
керівник цього колективу Віталій Кіно,— поза часом. Тут бачимо і чуємо перегук епох. Його
уособлюють пісні групи «Океан Ельзи», що наче ведуть постійний діалог із українськими
народними мелодіями. У костюмах героїв також бачимо сучасні фасони й стилізацію під
традиційне народне вбрання.
Несподівано вирішена фінальна сцена, у якій присутній не лише трагізм. Після того як дівчата й хлопці запалюють свічки у лампадах і журливо співають: «Причарувала серце і душу…», починаються вечорниці, де знову люди звеселяють душу. Такий хід режисер пояснив тим, що не хотів, аби вистава закінчувалася на цвинтарі серед могил, бо все одно життя триває…
— Ми відкрили цю сцену прем’єрою «Безталання» в грудні минулого року,— розповідає Віталій Кіно,— але театр заснований давно. Мабуть, деякі глядачі пам’ятають, що наша назва промайнула на афішах інших столичних театрів. 12 років тому ми створили свій перший комерційний проект. Ним стала комедія «Європа може зачекати» за п’єсою Е. Скріба, яка йшла на сцені Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Цей проект мав довести людям, здатним підтримати нас матеріально, що ми зможемо створити театр, який принаймні трохи відпрацьовуватиме вкладені гроші. Далі чергувалися різні періоди — і цілковитої тиші, й праці на різних сценічних майданчиках, і численних гастролей світом. Ідея поновити Новий український театр виникла, коли минулого літа я випустив свій перший акторський курс у Київському коледжі театру й кіно. За чотири роки навчання студентів ми поставили кілька вистав. їх тепло сприймали глядачі й театральні критики. Вони казали: «Мусите обов’язково працювати». І я погоджувався з ними, але де? Минулого сезону зіграли кілька спектаклів у театрі «Сузір’я», котрий тимчасово надав нам притулок. Проте там сценічний майданчик активно задіяний. До того ж я розумію, що наш колектив не вписувався у той формат, оскільки «Сузір’я» — театр зірок, а в нас працюють молоді актори. Тому треба було шукати інші сцени або відкривати власну. Ми пішли іншим шляхом і знайшли це приміщення на Михайлівській, куди запрошуємо всіх читачів вашої газети.
— До речі, як вам пощастило «оселитися» в центрі? Адже київська міська влада не надто прихильна до закладів культури.
— Коли займалися пошуками, вимальовувалось багато різних варіантів. Доводилось зважати на важливі для нас чинники. По-перше, ціни: оренда — то величезні гроші. По-друге, не кожне приміщення можна переобладнати під театр, особливо якщо там усе перебудоване під офіс — зі стелями, підлогою, кахлем. Після тривалих пошуків зупинили вибір на цьому приміщенні, воно відразу привернуло нашу увагу. Господарі цього приватного будинку погодилися здати перший поверх нам в оренду. Ми їм за це вдячні, адже не кожен погодиться на те, щоб його будівля стала публічним місцем.
— Тепер поговорімо про ваших акторів. Я вважаю, що замало їх назвати молодими, вони зовсім юні…
— Так, відрізняємося тим, що ми, можливо, наймолодша трупа у Європі, а може, й у світі. Середній вік наших акторів — 19-20 років. Проте граємо серйозну драматургію. Приходьте до нас на вистави за творами Чехова, Шекспіра! Маємо в репертуарі кілька дитячих спектаклів. Цікаво, що часто саме дитячі казки роблять театрові рекламу. Приміром, у новорічні дні на денні вистави разом із дітьми приходили їхні батьки, і тепер вони відвідують наші дорослі спектаклі, що для колективу Нового українського театру є надзвичайно цінним.
Тетяна КРОП