Газета «СУФЛЕР» за 1-14 березня 2010 року
Інтерв’ю з Віталієм Кіно, художнім керівником
НОВОГО УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ
…Так і хочеться розпочати словами, які більше пасували б типовому рекламному буклетові: «У затишному куточку в самому центрі столиці гостинно відкрив свої двері новий театр». Бо це дійсно так: і куточок затишний – невеличкий флігель у дворі на вул. Михайлівській (із барною стійкою, живими рослинами та величезним акваріумом, де мешкає зовсім ручний сом), і театр – новий. Він так і називається: Новий український театр. Його актори -учорашні та нинішні студенти Коледжу театру і кіно (що на Харківському масиві), а керівник – їхній педагог Віталій Кіно, представник «режисерської школи Е. М Митницького». З ним і бесідує сьогодні кореспондент «Суфлера» Анна Шеріна.
Одразу, щойно береш в руки вашу афішу, візитівку чи календарик, виникає питання: у чому новизна Нового театру?
Ну, як відомо, все нове – це добре забуте старе!
Отже, можна писати «Старий український театр»?
– Насправді назва виникла давно: спроба організувати театр була ще десять років тому. Тоді назва «Новий український театр» була для нас принциповою, я б сказав, концептуальною. Але виникли певні проблеми —насамперед, організаційні, фінансові. Ми ж усі знаємо, як складно працювати на театрі, особливо коли ти намагаєшся його створити. Може, ми помилилися, коли зробили перший проект абсолютно комерційним (вистава «Європа може зачекати!» за п’єсою Е. Скріба «Склянка води»
на базі Театру драми і комедії — «Суфлер»). Тоді це для нас було виправданим: ми хотіли довеститим людям, які згоджувалися нас матеріально підтримувати, що можемо це робити. Комерційно це стало дуже вдалим проектом, ми працювали на аншлагах декілька років, навіть коли виставу ставили в незручні дні. Але нам говорили: «О, ну, звичайно, новий український театр починає з дуже української вистави за п’єсою Е. Скріба, та ще й російською мовою…» Тоді я був молодий і реагував, можливо, занадто емоційно, сьогодні я сприймаю це спокійно, зважено і помірковано.
– А що ж таке «Новий український театр»? Чи це театр, де грають тільки українською? Насправді, наша країна багатомовна, і п’ятдесят відсотків громадян, у кращому випадку, розмовляють російською. Чи це театр, де грають винятково етнічні українці? Ні, ми багатонаціональний край. Чи там ставляться тільки українські п’єси? Тоді ми обмежимо себе в світовій культурі.
Якщо розмірковувати, то Новий український театр — це той театр, який створений сьогодні, він — справді новий. Український — тому що для нас принциповою є українська мова. До речі, це величезна наша біда в комерційному плані: коли в касах дізнаються, що вистави йдуть українською, то не купують квитки, і ми втрачаємо багато коштів і глядачів. Але поки нас зовсім не задушать, ми не зійдемо з цього шляху. І тут немає жодної кон’юнктури, тому що «українізація» давно відійшла, і ми зовсім не на гребні хвилі. Українська мова для нас – позиція.
– Новий театр має показувати щось нове. Що у цьому театрі буде новим, окрім облич?
— Я сьогодні перед виставою говорив акторам: ви маєте бути максимально щирими, максимально живими, ви маєте розмовляти нормальною людською мовою. Якщо ваша мова буде жива, якщо ви будете живими, якщо вам повірять, от в цьому і буде концепція нашого театру! Я не буду оцінювати інші українські театри, але проблема в тому, що глядачам, можливо, відвернули бажання дивитися вистави українською. А ми хочемо це бажання повернути! І це теж наша позиція.
– Ваш сьогоднішній репертуар – це дипломні вистави. Зрозуміло, що на першому етапі треба було просто наповнити афішу тим, що можна було доволі швидко адаптувати до нового приміщення. А далі – як?
— Ми працюємо у двох напрямках. Один називається «Театр «Божья коровка», там вистави для дітей, переважно російською (хоча зараз підготували «Івасика-Телесика» М. Кропивницького), бо це сьогодні є комерційно успішнішим, до нас завдяки цьому пішли люди. Що стосується основного напрямку, вечірніх вистав, то є певні плани. Першочергово нас дуже цікавить сучасна українська література і драматургія. З останньою — гірше, хоча я все передивляюсь, перечитую. Є така молода драматург Наталія Уварова, і одна з її п’єс – «Шахрайки» — напевне, буде одною з найближчих наших прем’єр. Це – така собі сучасна комедія положень, яка, можливо, приверне до нас глядача. Ще є збірка сучасної драматургії «У пошуках
театру». Там є декілька п’єс, над якими ми починали працювати ще у коледжі, і зараз хочемо три невеличких п’єси об’єднати в одну виставу.
– А плани щодо трупи? Зрозуміло, що є кістяк із ваших студентів, але зрозуміло також, що для репертуарного театру потрібно розширювати вікові межі. Чи збираєтеся ви когось запрошувати?
— У нас є певні технічні проблеми: поки що маємо лише одну гримерну. Якщо ми запросимо
народну артистку, то треба їй виділити хоча б куток окремий. А коли у нас у виставі «Безталання» задіяні тринадцять акторів, то це практично неможливо.Та ми хотіли б, звичайно, запрошувати акторів і навіть у виставі за п’єсою «Шахрайки» уже планується запрошення. Взагалі, двері наші відкриті, і якщо будуть якісь цікаві пропозиції, то ми відгукнемося на них.
– А щодо режисерів, художників?
– З моєї точки зору, наша найбільша вада на сьогодні – відсутність професійного художника. І це не тільки тому, що ми не можемо матеріально його забезпечити: є творчі люди, які за невеличкі гроші могли б створювати цікаві речі. Але зараз була мета адаптувати наші дипломні вистави до нового, меншого приміщення. Тож залучення художників зайняло би більше часу, ніж ми могли собі дозволити на початковому етапі. Ми спілкуємося с деякими художниками, які вже були у нас на виставах, і надалі постановки будуть за їхньої участі. Так само і відносно режисерів: нову виставу вже ставитиму не я, а інший режисер. Наші двері відкриті для всіх, хто може щось запропонувати!
— Ви казали, що десять років тому не мали належної матеріальної підтримки. А зараз така підтримка є?
— На сьогодні ми не маємо спонсорів і меценатів — знов таки, і для них ми відкриті!
Ми працюємо і намагаємося заробляти гроші своєю професією. Це дуже складно, може, мені не повірять, але це так і є. Наш театр «Божья коровка» дуже відомий не тільки в Києві: нас запрошують, нас люблять, і він поки що якимсь дивним чином заробляє нам на аренду.
Загалом ми в жахливому темпі існували останній місяць, коли випустили фактично чотири прем’єри, а паралельно на зимових канікулах грали по декілька вистав на день. Діти (актори -«Суфлер») навіть не уявляють, що так працювати не можна і не треба.
– Ви, напевне, просто не сказали їм, що так не має бути?
– (Сміється.) Ми свідомо йшли на цей марафон. Дякувати Богу, він закінчується. От випустимо «Івасика-Телесика» і відпочинемо деякий час, а потім знов будемо працювати.