Сьогодні молоді автори в українському театрі – персони, м’яко кажучи, не надто шановані. На думку більшості режисерів, драматурги-сучасники однозначно програють драматургам-класикам, а тому шлях сучасних драм, комедій і трагедій на сцену, за незначним винятком, довгий, складний і тернистий. І якщо говорити про винятки, то тут можна назвати Юрія Васюка з Чернігова. П’єсу «Собака» він написав менше року тому. За цей час твір переміг у відповідній номінації конкурсу «Коронація слова» і, що не менш важливо, потрапив у поле зору режисера й керівника столичного Театру на Михайлівській Віталія Кіно. Отже, від написання п’єси до прем’єри у випадку із «Собакою» не минуло й року. Але хто знає, чи спіткала би така ж успішна доля іншу творчу ідею Юрія Васюка, якби її тема не була настільки гостро заточена на українське сьогодення… Номінальний головний герой «Собачого вальсу», безпринципний хазяїн життя з тугезним гаманцем і відсутністю совісті, на сцені протягом вистави так і не з’явиться. Водночас він так чи інакше пильно стежить за всім, що відбувається на його власній кухні: із засидженого мухами портрета, виконаного у стилі гротескового примітивізму, регулярно надзвонюючи по телефону й фіксуючи події на камеру. Власне, він сам і дав старт цій дикій історії, узявши собі в дім замість собаки… німого хлопчину-сироту, який зневірився у житті настільки, що доля слухняного песика, який має дах над головою і свинячу вирізку на обід, видалася йому значно привабливішою за перспективу вічно голодного безхатченка. Іти на змову зі своєю гідністю має не лише Собака (Данило Кіно), але й кухарка Таня (Наталя Заруцька) та водій Андрій (Олексій Власенко). Обслуга, за правилами гри, які встановив хазяїн, мусить миритися з тим, що людина має пересуватися не на ногах, а рачкувати, носити намордник, хлебтати із собачої миски, ходити на полювання, а потім, стікаючи кров’ю – хто знає, випадково ті нуворіші у нього влучили чи спеціально, – зализувати рани на килимку. І якщо цинічному прагматику Андрієві сяк-так вдавалося підігрувати своєму самодуру шефу, то емоційна Таня з усіх сил трималася, аби не збожеволіти. У неї просто іншого виходу не було – хворому синові, за яким наглядає бабуся, потрібна дорога операція, а де вона ще заробить такі гроші? Події відбуваються на кухні, витриманій у стилі хай-тек, де домінує метал і так зворушливо, по-домашньому виглядає червоний задеркуватий обідок для волосся Танюхи. Люди залишаються людьми у будь-яких декораціях? Не впевнена, залежить від людей… Хтось має міцну волю і стійку психіку, а тому телевізор, що «бубонить» на кухні у Тані, для них усього лише фон, на який не варто зважати. Але більшість уже давно звикла до жахів за вікном, про які натхненно оповідають ЗМІ, визнавши, що це і є наше життя. Де часто шматок хліба чи власна гідність – вимушений вибір, якого не уникнути, не проігнорувати, не відкласти на потім… Абсурдності сюжету додають хореографічні вкраплення – тут прочитуються алюзії і до нашого піонерського дитинства, і до сучасних залежностей від селфі, і до рольових ігор для особливо завзятих та вигадливих коханців… (Хто знає, що так сильно вплинуло на цього Андрєя Павловіча, повелителя доль та бюджетів з портрету, який ось так забави заради між людиною і собакою поставив знак «=»). А надію на торжество людяності – зізнання героя Далина Кіно за допомогою мови жестів. Яке безпомилково «читає» героїня Ніки Заруцької, щира жінка, мама і просто людина, яка, на відміну від свого мерзенного шефа, знак «=» ставить між життям і любов’ ю. АВТОР Людмила Олтаржевська Журналіст, театрознавець, театральний критик. Автор сотень публікацій про театр. Експерт всеукраїнського фестивалю-премії «ГРА».